Зимова містерія: прихований зміст закарпатських різдвяно-новорічних звичаїв

У найбільш непроглядній темряві живе надія на майбутній світанок, а зима віщує весну. На кінець грудня припадає зимове сонцестояння – доба з найкоротшим світловим днем у році. Однак після цього день стає довшим. 

Дослідники стверджують, що безліч звичаїв, пов’язаних з Новим роком та Різдвом, кореняться в цьому очікуванні на повернення сонця, а ще – з вірою в оновлення, яке чекає після переходу з одного року в інший. 

Однією з таких старовинних традицій, пов’язаних, імовірно, з вшануванням сонця, є випікання карачуна – обрядового хліба, який пекли на Різдво і з’їдали на Новий Рік. 

Слово «карачун» споріднене зі словом «короткий». У деяких болгарських діалектах цим словом позначають сонцестояння – і зимове, і літнє. За однією з гіпотез, звідси ж пішла угорська назва Різдва – Karácsony.

Закарпатська фолькльористка Оксана Тиховська стверджує, що карачун-хліб у давнину сприймався як уособлення зимового сонця, котре після 22 грудня набирає більшої сили. Можливо, він мав метафорично посилити енергію світила у момент часового переходу. А в день Нового року ця «енергія» буцімто передавалася людям, які нарешті куштували ритуальний хліб. 

Вранці на Новий Рік господар брав карачун і йшов з ним до криниці. У деяких селах це називалося «купати карачуна»; колись його справді занурювали у воду. Повернувшись додому з водою, господар кидав карачун через хату або котив від порога до стола. Цей обряд метафорично повторював рух сонця по небу протягом року. Якщо карачун падав на підошву, вважалося, що це на вдалий рік, якщо догори підошвою – до невдач. 

Потім хліб підіймали, розрізали прядиво, яким він був обв’язаний, ламали на шматки і їли. Це знаменувало завершення річного кола. 

На Новий рік існували ритуали, пов’язані з оновленням і зціленням. Етнографка Євгенія Гайова згадує, що цього дня на Закарпатті вранці вмивалися «живою водою», яку батько родини набирав, коли ходив з карачуном до криниці. У миску з водою кидали копійки і коралі. Миючись, примовляли: «Як тота вода здорова, лем ми такі здорові били». Звичай вмиватися грошима досі побутує серед закарпатців, і приурочений до Старого нового року (Василя), 14 січня. Дата змінилася через розбіжність між світським і релігійним календарем, з цієї причини перенеслися і обряди: адже початково Новий рік наставав після Різдва.

До речі, у вечір перед Різдвом закарпатці так само очищалися, неодмінно вмиваючись снігом, а якщо снігу не було, то водою з криниці. Етнографи припускають, що сніг і вода могли асоціюватися з першопочатком, первісними «світовим водами». У долоні клали гроші і промовляли: «Такі би сь ме були здорові і багаті, як вода взимі і гроші в долонях». Вмивання знаменувало оновлення життя самої людини, а також, за аналогією – оновлення життя світу.

На Новий рік відбувався й інший очисний обряд – сіно, солому та інші предмети, занесені в дім на Різдво, вимітали з хати, сміття збирали на одну купу, несли в сад і клали під кожне дерево, а потім підпалювали. Закарпатці вірили: якщо якесь дерево чи кущ не «обкурити» димом зі спалених різдвяних атрибутів, наступного року воно не плодоноситиме. Отже, в усіх закарпатських селах на Новий Рік «курилося» під деревами. Щоправда, відновлення цього звичаю у наш час загрожує штрафом. 

Те, що потім палили, заносили до хати на Святвечір, неодмінним атрибутом якого були солома і сніп (дідух). Стародавні перекази твердили, ніби у дідусі перебували «діди», душі померлих предків, які приходили у гості до живих.  Під скатертю настилали солому («бабу»).

«Нянько йшов у стайню з хлібом, кожній худобині уломив з’їсти по кусочку, тогди брав вівсяний необмолочений снуп і солому, приносили його до хижі, припараджували його посередині черленим панґликом, машликом або парадним ручником, ставили його на стул, свічку втикали в погар із зерном», – описувала Юлія Ревта з села Чорноголова, що на Великоберезнянщині.

Сніп-дідух стояв на покуті до Нового Року. Обмолотити дідуха доручали юнакові, який на Новий Рік першим приходив «посівати». Це символічно «відпускало» духи предків – починався новий цикл.

Саме «посівання», як пише О. Тиховська, ймовірно, дублювало якийсь стародавній міф про створення світу – хоча обряд і сприймати просто як побажання достатку. Для «посівання» брали цільне, не лущене зерно, здатне прорости – символ відродження.

Дотепер люди часто вірять, що в наступному році зможуть розпочати все з чистого аркуша. Це дуже давнє пережиття. Завершення старого року метафорично сприймалося як кінець одного світу і початок нового. Як відзначав румунський філософ, етнограф і релігієзнавець Мірча Еліаде: 

«Кожен новий рік відтворює космогонію, світ створюється знову, і завдяки цьому час «створюється», відновлюється… Хворий зцілюється, бо він починає нове життя з невитраченим запасом енергії».