Життя і смерть мученика: хто наказав вбити Теодора Ромжу

Першого листопада закарпатці поминають своїх померлих. Цього ж дня згадують річницю відходу до вічності Теодора Ромжі – єпископа-мученика, з яким радянська влада сподівалася знищити у краї греко-католицьку церкву.

Але сталося зовсім не так: у 2001 році Папа Римський Іван-Павло II беатифікував владику Теодора. Цьогоріч минуло 110 років від народження єпископа і 20 років – від його беатифікації.

Мукачівську єпархію Теодор Ромжа очолював не дуже довго – з 1944 по 1947 рік. Невдовзі по його смерті комуністична влада оголосила, ніби церковної унії з Римом на Закарпатті більше не існує. Тільки після розвалу Радянського Союзу, завдяки мемуарам одного з генералів НКВС, який детально описав спецоперацію зі знищення Ромжі, розкрилося, що обезголовлення греко-католицької церкви на Закарпатті відбулося з ініціативи Микити Хрущова, тоді першого секретаря ЦК КПУ, а ліквідацію «терористичного гнізда Ватикану» санкціонував сам Сталін. 

З Бичкова до Рима

Майбутній блаженний прийшов у цей світ у Великому Бичкові. Теодор-Юрій був дев’ятою дитиною у сім’ї залізничного службовця Павла Ромжі. Скінчивши у рідному селищі початкову школу, Теодор продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії. Вже в той період юнак був релігійним – відвідував богослужіння, читав у церкві «Апостола», співав на крилосі. Певний вплив на нього справив католицький священник візантійського обряду, француз за походженням Шарль Василь Буржуа, який душпастирював у закарпатських селах. Це був приклад місійної діяльності, до якої став прагнути й Ромжа. Цікавий збіг: місіонера Шарля Буржуа на смерть збив автомобіль під час пастирського візиту. Втім, сталося це у Бразилії.

Завдяки непересічному інтелекту Теодор Ромжа став відмінником у гімназії, тож після її закінчення єпископ Петро Гебей благословив юнака на навчання в Папському Григоріанському університеті у Римі. 

Якщо провести аналогію зі світською освітою, для католицьких богословів престиж цього закладу можна порівняти з Гарвардом чи Оксфордом. Ромжа спершу вчився у колегії Германікум-Гунгарікум. 

У Римі студент з Підкарпатської Русі ходив до католицької церкви східного обряду, яку відвідували також вихідці з Росії. Знайомство із ними було однією з причин, з якої через чотири роки навчання Теодор вирішив змінити напрямок підготовки і перейшов у колегію Русікум. Там готували місіонерів для поширення католицизму в комуністичній Росії, яка була країною войовничого атеїзму.

Отець Олексій Стрічек, який студіював у Русікумі в один час із Ромжею, пригадував, які порядки панували у колегії:

«Я був молодшим Феодора, навчався на філософському факультеті, а отець Теодор був тоді «богословом»… Дисципліна в Русікумі була сувора. Виходити з будинку можна було тільки з напарником. У дні прогулянки слід було повертатися до шостої години. Двері тоді закривалася, треба було телефонувати і прибути з повинною до отця-інспектора. На вулицю виходили навіть у найбільшу літню спеку в підряснику, пелерині та широкому римському капелюсі. Кіно та кафе були під найсуворішою забороною, їх відвідування каралося відлученням від Церкви ipso facto, тобто в силу самого факту. Листи ми отримували відкритими, наші ж відправлялися отцем-ректором. Телефону в розпорядженні семінаристів не було. Нікому й на думку не спадало дзвонити нам. Виховували нас у дусі мучеництва за віру».

Ймовірно, саме ця підготовка відіграла вирішальну роль у тому, що Ромжу вибрали Мукачівським єпископом у період, коли кордон Радянського союзу впритул наблизився до меж єпархії.

Місія вдома

Студії в Римі тривали сім років. Далі Ромжа мав доволі амбітну мету – здобути ступінь доктора богослов’я. Водночас він був готовим і до того, щоб стати місіонером у Радянському Союзі. Провчившись у Русікумі, він добре розумів, що на нього може чекати в більшовицькій Росії, знав також історію, культуру та ментальність цієї країни до комуністів. Щоправда, він до неї не поїхав – вона прийшла до нього сама.

У 1937 році Теодор повернувся додому, щоб пройти обов’язкову військову службу, як того вимагали у Чехословаччині. Своїм колишнім товаришам по навчанню та ректору він писав, що хоче повернутися до Риму. Проте новий єпископ Олександр Стойка призначив священника з римською богословською формацією парохом у два загублені у горах села – Нижній Бистрий і Березово.

Листуючись з товаришем у Швейцарії, отець Теодор іронізував: 

«Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп».

Відстань між Нижнім Бистрим, де оселився Ромжа, і Березовом – понад 9 кілометрів. Практично щодня священник їздив туди і назад на велосипеді. Панотець був традиціоналістом і ретельно дотримувався літургійних приписів візантійського обряду, носив бороду. Зі світських розваг отець Теодор полюбляв риболовлю і лижі – для такого відпочинку у горах можливостей було вдосталь. Він був справжнім горянином. Збереглися його фото на лижах та з племінницями у гуцульському строї.

У 1939 році Теодору Ромжі дали посаду, яка більше відповідала його освіті і здібностям – він став духівником та професором філософії в Ужгородській семінарії. Там він і працював до свого призначення єпископом.

Наприкінці травня 1943 року не стало владики Олександра Стойки. Обрати йому наступника Святий Престол довго не міг. Адміністратором тимчасово призначили єпископа Гайдудорогського Міклоша Дудаша, проте останній не міг повноцінно управляти Мукачівською єпархією, живучи у Ніредьгазі, надто в умовах світової війни.

8 вересня 1944 Папа Пій XII призначив титулярним єпископом Апійським і помічником єпископа Мукачівського 33-річного Теодора Ромжу. Хіротонія нового владики відбулася 24 вересня в Ужгороді. А у жовтні Карпатську Україну зайняли радянські війська.

«Умерти за Христа – значить вічно жити»

Ласло Пушкаш у книзі «Кир Теодор Ромжа. Життя і смерть єпископа» наводить лист Ромжі до ректора у Римі, який майбутній єпископ написав, ще працюючи в семінарії:

«Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 км від Ужгорода. Тут кажуть усяке. Але нехай буде, що буде. Адже моя мета – саме апостольська робота серед них. Нікуди не тікатиму, коли… І що за біда, як уб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити»

Ставши єпископом, Ромжа, який завжди відзначався аполітичністю, відмовився, коли йому запропонували підписати маніфест про возз’єднання Закарпаття з Українською РСР, покликаючись на те, що маніфест – документ політичний, а єпископ не має займатись політикою.

Проте комуністи активно займалися питаннями релігії. Було вирішено, що греко-католицькій церкві у СРСР немає місця.  У березні 1945 р. Сталін особисто схвалив пропозиції щодо знищення УГКЦ. МГКЄ, хоч і була окремою структурою, також підпадала під ліквідацію. У краї розпалюють міжконфесійні суперечки, католицьких священників переконують відмовитись від вірності єпископу Рима. Храми відбирають, отців арештовують. Владика Теодор у цей час намагається консолідувати клір та вірних, їздить з візитами по всій єпархії. 

Архієрейські подорожі Ромжі тривали місяцями. У проповідях на багатолюдних відпустах єпископ закликав присутніх скласти урочисту присягу на вірність своїй вірі аж до смерті. Церкві вже заборонили видавати літературу і катехизувати дітей, тож особистий приклад і живе слово були єдиними способами сіяти зерно Євангелія. Навіть коли влада конфіскувала єпархіальне авто, владика Теодор продовжив об’їжджати єпархію, пересуваючись кінним транспортом або навіть пішки. Він не минав найменшого села.

Комуністи знали – якщо зламати єпископа Ромжу, за ним піде чимало священників. Проте вмовляння на такого, як він, не діяли. Не для того цей священнослужитель сім років вчився у Римі, щоб зрадити віру, у якій виріс. 

Спогади про те, що відбувалось у останні дні життя Теодора Ромжі, записала сестра Теофіла, монахиня чину святого Василія Великого. 

У неділю Христа-Царя, 26 жовтня 1947 року, владика приїхав на Мукачівщину у село Лохове, щоб освятити храм, який нещодавно пройшов реновацію. Урочистості минули спокійно. Однак після обіду у домі пароха місцеві селяни розповіли, що за селом вже кілька днів стоїть військова вантажівка з невідомими людьми, які стежать за парафіяльним будинком. Ромжу вмовили заночувати в Лохові. 

Наступного дня, відправивши Літургію, єпископ зі своїм почтом виїхав із села у кареті. Загадкова вантажівка повільно рушила слідом. Перед селом Іванівці на невеликому спуску «Студебеккер» набрав швидкість і з розгону врізався  у карету.

Ось що згадував Михайло Маслей, який теж постраждав у аварії: 

«Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами».

Преосвященний Теодор потрапив між розтрощену карету та переднє колесо вантажівки – його і кучера кинулися добивати в першу чергу. Отець Андрій Березнай і теологи Михайло Маслей та Михайло Бугір, котрі відлетіли у траву, кликали на поміч і намагалися втекти, проте їх наздогнали. Розправу зупинила поява поштової машини – кати, які не хотіли бути впізнаними, покинувши жертв, застрибнули у своє авто і поїхали геть. 

Поштові працівники відвезли постраждалих у Мукачівську міську лікарню. У Ромжі був подвійний перелом нижньої щелепи, в роті вціліло всього 7 зубів. На гомілці була поздовжня рана, а тіло було вкрите синцями.

Наступного дня після того, як госпіталізували владику Теодора, без відома старшої хірургічної медсестри Іларії та старшої адміністративної сестри, функції якої виконувала монахиня Теофіла, до лікарні прийняли нову санітарку, дівчину на ім’я Одарка чи Одотя. Сестра Теофіла знала, що вакансії санітарки у лікарні не було, отож поява новенької її насторожила. Тим паче, що головний лікар Берман наполягав, щоб саме ця дівчина носила харчі єпископу і його супутникам, яких поклали у ту саму лікарню. 

Попри розпорядження головлікаря, новій санітарці сестри дали ганчірку і звеліли мити вікна в коридорі. У палаті, де лежали владика Теодор та отець Даниїл Бачинський, уночі чергували черниці-василіянки, котрі працювали в Мукачівській лікарні медсестрами, а вдень – дружина отця Даниїла, вони ж готували хворим їжу. Доктор Берман нервував і під різними приводами намагався виманити черниць із палати.

Провідати Ромжу приходили священнослужителі. Один з них, о. Петро Васько, побачивши владику з шиною в устах, заплакав. Єпископ втішав його:

«Не плач, Петре, терпіти й проливати кров за Бога, за віру, за святу Католицьку Церкву – це велика честь».

30 жовтня владика Теодор попросив, щоб його висповідали. Наступного дня до лікарні приїхав батько потерпілого о. Даниїла, також священник. Він посповідав і причастив єпископа та благословив свого непритомного сина. Невдовзі він і сам помер за віру у тюрмі. 

Того-таки дня приходив слідчий і запитував, що Ромжа пам’ятає про аварію. Той відповідав: 

«Нічого не пам’ятаю. Сів у карету, а пробудився отут у лікарні».

Пізно ввечері до сестри Теофіли прийшла ігуменя Ігнатія Геревич і передала їй пропозицію Бермана, з якою вже наперед погодилася – на ніч залишити в палаті інших сестер. Теофіла з важким серцем підкорилася ігумені, й вони пішли геть.

Монашки вже встигли повечеряти, коли пролунав дзвінок у двері. Повідомили, що владика помирає.

Сестри, які лишилися на чергуванні, розповіли, що головний лікар прийшов до палати і наказав їм вийти, щоб приєднатися до нічного обходу. Через кілька хвилин, коли чергові сестри повернулися, вони встигли почути тільки стогін: «О, Ісусе!»… Тіло владики здригнулося востаннє. 

Завідувач хірургічного відділення доктор Фединець і черговий лікар Мішкольці прибігли і намагались запустити серце, ввівши адреналін, але було вже пізно.

На превеликий подив згорьованих сестер, важко травмований о. Даниїл Бачинський підвів голову і промовив: 

«Була тут дівчина і піднесла щось владиці під ніс».

А черговий лікар Мішкольці, набравши номер телефона Бермана, щоб повідомити про смерть Ромжі, випадково почув, як головний лікар комусь доповідав, що доручена йому справа виконана.

Лікарська комісія, яка зібралася 2 листопада, і у якій більшість складали лікарі з Ужгорода, офіційно дійшла висновку, що причиною смерті став крововилив у мозок.

За порогом вічності

Ховали преосвященного Теодора 4 листопада у крипті Ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору. Щоб перешкодити вірянам попрощатися з владикою, на цей день скасували залізничні й автобусні маршрути до Ужгорода.

Могила Теодора Ромжі тривалий час (до смерті єпископа Мілана Шашіка у 2020 році) лишалася останнім захороненням у крипті кафедрального собору. 

В жовтні 1991 року Ужгородський собор повернули греко-католицькій єпархії, котра вийшла з підпілля. Тоді почали шукати місце, де його поховали, але зробити це було складно, оскільки після «совєтів» вся крипта була захаращена сміттям. Очевидці загибелі Ромжі вже могли вголос говорити про те, що владику було вбито. У 1995 році отець Ласло Пушкаш почав збирати дані, і невдовзі розпочався беатифікаційний процес. Подібні процеси можуть розтягуватися на десятиліття, але у випадку мучеництва за віру період, потрібний для того, щоб Церква зарахувала людину до лику блаженних, скорочується.

Мощі Теодора Ромжі віднайшли у крипті собору в 1998 році. Останки відвезли до Інституту антропології в Будапешті. Звідти надійшов висновок – померлий був отруєний. Це, за словами ставрофорного протоієрея Константина Сабова, який стежив за беатифікаційним процесом, стало важливим аргументом – до Риму подали документ, який доводив, що смерть Ромжі дійсно була насильницькою. 

Підтверджували це і опубліковані в той період мемуари генерала НКВС Павла Судоплатова, який керував репресіями і згадував про операцію з ліквідації Ромжі. Судоплатов, окрім того, стверджував, що єпископ добре знав ситуацію у керівництві УРСР, і через нього інформація потрапляла до Ватикану, а це було вкрай небажано особисто для Хрущова.

У 1999 році президент України Леонід Кучма запросив Папу Івана-Павла II відвідати Україну. 27 червня 2001 року у Львові відбулася святкова Літургія, під час якої Папа проголосив Теодора Ромжу блаженним. 

«В плідній Мукачівській землі гірчичне зерно виросло в велике дерево – в тіні якого зібрались численні вірники», – зазначав святий Папа Іван-Павло II.

Ранньохристиянський письменник Тертуліан, звертаючись до язичників у II столітті нашої ери, стверджував: «Що більше ви знищуєте нас, то більше ми множимося; кров християн є насінням [християнства]». Ми бачимо, що через багато віків ця закономірність все ще правдива.

підготувала Христина Шепа,
для ПЕРШИЙ.com.ua