Як розмовляти з дітьми про війну: поради психологів

Деякі батьки сприймають поширене твердження, що "діти все розуміють", надто буквально, і не ламають собі голову над тим, як пояснити дитині, що відбувається у країні і що означає війна.

Психологи застерігають від такої поведінки. Одначе як говорити з дітьми про війну?

Вадим Колесников, психолог: транслювати впевненість

Понад усе дітей травмує (є ще таке хороше слово – "невротизує") – невпевненість батьків. Діти хочуть бачити своїх батьків упевненими людьми.

Для початку дорослі повинні самі розібратися, що добре, а що погано, і чого вони хочуть: перемоги чи, наприклад, щоб усе швидше закінчилося. Тобто треба мати якусь проговорену позицію. Тому що коли дитина відчуває або бачить невпевненість дорослого, то починає боятися. Це інстинкт. Цю невпевненість вона відчуває через голос, обертони, вібрації і навіть через запах.

Пункт другий. Дорослий, розмовляючи з дитиною про сумні події, має дати їй відчуття захищеності – тепер уже вербально. Сказати, наприклад: "Я тебе захищу. Тут ми цього не допустимо". Або, якщо дитині дійсно щось загрожує, то дорослий, помагаючи їй евакуюватися, каже: "Я тебе захищаю".

Третє. Ми виходимо з думки, що будь-яка війна – лайно. На війні в людині прокидається тварина і там немає завтрашнього дня. І ми транслюємо дитині ідею про те, що будь-яка війна закінчується.

Наскільки дітям потрібно пояснювати причини війни? Потрібно скоріше йти за чорно-білим принципом: наші – не наші. Тому що в дитини полярна емоційна палітра.

Якщо дитина боїться, що батька заберуть на війну і вб'ють, потрібно казати: "Я не допущу, щоб мене вбили, ти будеш у безпеці, я тебе захищаю. Якщо мене заберуть на війну, я всіх ворогів швидко переможу і швидко до тебе повернуся". Транслювати лише впевненість.

Катерина Гольцберг, дитяча та сімейна психологиня: говорити чесно та доступною мовою

Говорити про небезпеку із дітьми, варто, втім робити це чесно, доступно та не розповідати більше, ніж сама дитина питає. Можна вжити, наприклад, таке формулювання: "Я, доросла людина, відповідаю за твою безпеку".

З огляду на те, що відбувається в країні, діти дуже часто задають питання, на які батьки не дуже хочуть відповідати, тому що самі часто не знають відповідей. Варто дізнаватися реальну картину та говорити з дітьми чесно, відверто й у доступній формі. Також слід обговорити з дітьми, як треба поводитися під час певних подій. 

Батькам треба звертати увагу на дивні зміни у поведінці дитини, які вказують на стрес, зниження апетиту, погіршення сну. Потрібно з'ясувати, що тривожить дитину, сказати, що ти про це вже знаєш. Не варто відповідати на питання довгими розповідями та розказувати більше, ніж питає дитина. Це не повинно бути залякування. Дитині потрібно пояснити, що треба робити у надзвичайних ситуаціях.

Вікторія Горбунова, психотерапевтка, тренерка програми "Діти і війна": не уникати теми смерті

Діти дуже часто говорять про смерть. І це така тема, якої не можна уникати. Треба говорити, що смерть існує і що війна – одна з причин, яка може призвести до смерті. Але якщо ми говоримо з дитиною, чий тато на війні, то кажемо, що ми зробили все, щоб з татом усе було добре. Ми не говоримо дитині, що тато точно залишиться живим, бо не знаємо майбутнього. Ми не можемо запевняти дитину в тому, в чому ми самі не певні. Але маємо пояснювати, що саме ми зробили для того, щоб цього не сталося.

Якщо ми говоримо з дитиною, яка вже втратила когось із рідних, то маємо допомогти їй виговоритися, виплакатися, створити історію про цю людину, яка залишиться в її серці й пам'яті.

Ми говоримо, що це дуже сумно, це треба пережити, але ти маєш жити далі, розповідати своїм друзям, а потім своїм діткам про те, який в тебе був тато, дідусь чи дядько. Треба допомогти зробити історію, створити скриньку пам'яті, куди складати особливі речі, що належали цій людині. Важливо, щоб дитина розуміла, скільки доброго залишилося після цієї людини.

Найголовніше – не усувати дитину від правди. Багато хто не говорить дітям, що загинув тато чи дядько. Цього не можна робити. З дітьми треба говорити. Більше того, якщо є можливість, діти мають бути присутніми на похороні. Бо якщо дитина не мала можливості попрощатися з близькою людиною, це залишається серйозною причиною багатьох психологічних проблем у майбутньому.

Похоронний ритуал дуже важливий. В українській традиції дітей завжди брали на похорони. Вони мають бути свідками цього, витужити, попрощатися. Важливо бачити, як інші люди несуть квіти, говорять хороші речі про близьку для них людину. Це дуже важливо знати дитині.

Гіла Петрова, сімейний психолог: пояснювати обставини

З одного боку, ми не можемо їх обманювати. Ми повинні їм сказати, що відбувається. З іншого боку, ми самі як діти – не розуміємо, що відбувається. Найкраще, що ми можемо зробити для дітей – говорити, нехай дозовано, мало, але говорити, тобто не мовчати.

При цьому батькам не треба показувати дітям свій страх. Коли дитина бачить своїх батьків у паніці – її світ рушиться. У нас тваринний страх, ми самі в паніці, ллємо сльози. І коли дитина нас бачить у такому стані – це травмує її додатково… У нас немає такої розкоші – на повну котушку поділитися з дітьми своїми почуттями.

Ми як батьки постійно повинні стежити за своїм душевним станом і думати, де мої резерви, що я робитиму з собою, щоб моя дитина не відчула моєї істерики, моєї паніки.

Романа Романишин, ілюстраторка, співавторка книжки "Війна, що змінила Рондо": говорити через символи

Досить довго побутував дивний міф, що батьки якомога довше мають оберігати дитину від небезпечних запитань, важких тем, і поки вона маленька, їй потрібно давати тільки найсолодше. Насправді це не так. Людині потрібно закладати правильну матрицю ще з дитинства.

Але важливо вибрати правильну форму для такої бесіди. І на мою думку, це має бути розмова за допомогою символів, метафор. Потрібно уникати прямолінійності, бо шокуючої інформації, кадрів дуже багато, і вона добирається до маленьких голів дуже швидко.

Свою книжку ми побудували мовою візуальних символів. Ми уникали мілітарних визначень, таких як "вибух", "поранення", "смерть" чи "зброя" – все це ми замінили універсальними символами.

Нині варто видавати і закордонні антивоєнні книжки, які вже здобули славу серед читачів і психологів. Хотілося би, щоб в Україні вийшла книжка Сержа Блока "Ворог", яку видали в багатьох країнах. Вона розповідає про солдата, який навіть не знає, за що він воює, і про те, що твій ворог – це насправді твоє відображення.