Вітаємо у карантинній зоні: як боролися з епідеміями до вакцин, антибіотиків і ВООЗ

Бунт під час карантину

Хвороби подорожують з людьми – цей факт зрозуміли задовго до того, як Антоні Ван Левенгук вперше побачив бактерії під власноруч розробленим мікроскопом. До появи авіації найшвидшим способом пересування на великі відстані були кораблі, тож у випадку епідемій під найбільшою загрозою і найпильнішою увагою  опинялися великі портові міста, куди прибували торгові судна з віддалених країн. У одному з таких міст впровадили превентивний захід, який визнають дієвим до сьогодні. Під час розгулу «чорної смерті» в середині XIV століття кораблям, що припливали до Венеції з заражених місцевостей, забороняли заходити в порт, доки не минало сорок днів. Тих, хто прибував по суші, тримали у спеціально відведених будинках, які вони не мали права покидати упродовж такого ж періоду. Можна припустити, зручностей там було ще менше, ніж у санаторії в Нових Санжарах. Від італійського числівника «quaranta» – «сорок» і веде походження термін «карантин». Зараз встановлено, що інкубаційний період більшості інфекційних захворювань набагато коротший. Так, лайнер Diamond Princess стояв на карантині біля Йокогами два тижні. Однак понад 500 років тому ніхто не міг бути впевнений, через який час після зараження проявляються симптоми, тож діяли за принципом: краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Слідом за Венецією у інших портових містах почали створювати карантинні зони і санітарні комісії. Кораблям видавали санітарні свідоцтва, куди записували дані про порти, у які заходило судно, походження товарів, тощо. 

Карантинна зона у порту на Мальті. Гравюра за малюнком Жозефа Гупі, бл. 1725 р.

Згодом карантинні обмеження почали запроваджувати у далеких від моря містах, які ставали вогнищами епідемій. Для обмеження переміщення жителів залучалися військові підрозділи, а за спробу покинути карантинну зону втікачів могли засудити до спалення. Ось вам дежавю: в зв’язку зі спалахом коронавірусу на півночі Італії, яка стала лідером за розповсюдженням інфекції у Європі, закрито на карантин одинадцять населених пунктів, на в’їздах до яких виставлені поліцейські блок-пости. У решті міст зачинили навчальні заклади, припинена діяльність установ, де зазвичай збирається багато людей: музеїв, дискотек, барів, тощо. У Венеції достроково завершили карнавал і навіть перестали відправляти меси. 

Маски чумного лікаря на Венеційському карнавалі

Задовго до ери вакцин і антибіотиків усередині карантинних зон впроваджувалися жорсткі ізоляційні міри: заборонялися  будь-які масові заходи, діяли спеціальні правила поховання померлих. У 1572 р. на вулицях Новгорода влаштували застави. Дім, в якому хтось помирав від повальної хвороби, наказували «закривати»: мешканцям, які залишилися в живих, забороняли його покидати, а їжу їм подавали з вулиці спеціально приставлені сторожі. До заразних хворих не пускали навіть священників. Обмеження під час карантинів часом викликали ще більше невдоволення, ніж сама пошесть: під час останньої великої епідемії чуми у 1771 році у ізольованій Москві спалахнув бунт. Розлючений натовп потрощив лікарні і карантинні пункти. Побутувала думка, що карантинними заходами влада навмисне морить людей. Був убитий архієпископ Амвросій, який, щоб уникнути великого скупчення народу, заборонив проводити молебні, а саме на них перелякані мешканці міста покладали останню надію. 

Вбивство архієпископа Амвросія. Гравюра Шарля Жеффруа

Так відбувалося ще й тому, що алгоритми дій не були відпрацьовані, а нечисті на руку  чиновники були не проти поживитися за рахунок біди. У 1830 році мешканці закритого на карантин Севастополя піднялися проти свавілля урядників, які, монополізувавши поставки продовольства, дохазяйнувалися так, що до хвороб долучився ще й голод. Попри те, що розслідування підтвердило колосальні зловживання місцевої влади, очільників бунту стратили, а учасників  депортували або заслали на каторгу.

Рятуйся хто може

Незалежно від місця і часу, коли приходила пошесть, населення було обійняте страхом. Одні наглухо зачинялися у своїх будинках і не хотіли слухати кошмарних звісток ззовні, інші чимскоріш тікали. Були й такі, хто у атмосфері паніки віддавався гульбищам і пиятиці. Алессандро Мандзоні описував торговця, у якому обережність відчайдушно боролася з жадібністю: у розпал епідемії чуми він не зачинив крамницю, однак не наближався до покупців і тримав на прилавку миску з оцтом, у яку просив занурювати монети. «Не будемо говорити про те, що один містянин уникав іншого, що сусід майже не турбувався про сусіда, родичі навідували одне одного рідко або ніколи чи бачилися здалеку: лихо виховало у серцях чоловіків і жінок такий жах, що брат покидав брата, дядько племінника, сестра брата і нерідко дружина чоловіка; більш того і вірогідніше: батьки і матері уникали навідуватись до своїх дітей і доглядати за ними, ніби це були не їхні діти», – згадував Джованні Боккаччо поведінку флорентійців під час пандемії «чорної смерті» 1348 року. Коли страх переважував співчуття, хворих покидали напризволяще, залишаючи вмирати без догляду. 

Емоції наших сучасників мало чим відрізняються, і це зайвий раз довели протести проти розміщення евакуйованих з Китаю українців, які прийняли зовсім середньовічні, або й доісторичні форми з камінням і багаттям. Сторонитися і проганяти тих, хто здається джерелом загрози – закономірна реакція. Нині у всьому світі на людей азійської зовнішності починають дивитися з острахом. Дехто, виходячи на вулицю, одягає маски або респіратори. Втім, до ефективності одноразових масок як бар’єру науковці ставляться скептично. У XIV столітті широкі верстви носили з собою квіти, пахучі трави або інші ароматичні речовини, які часто нюхали – за висловом того ж Боккаччо, «вважалося корисним освіжати мозок такими ароматами». У тій нюхальній суміші могло виявитись трохи фітонцидів, але бар’єр із неї був, м’яко кажучи, так собі. Лікарі у просякнутих воском плащах і напханих пахучими травами масках, схожих на пташині дзьоби, теж не були убезпечені від інфікування. Але вони вже стояли на крок ближче до сучасних костюмів біологічного захисту з фільтровентиляційними установками, які забезпечують подачу очищеного повітря. Та навіть ці обладунки не дають стовідсоткової гарантії захисту – віруси інфікують навіть медичних працівників навіть крізь них. 

Війна без переможців

А як щодо системи сповіщення про розповсюдження повальних хвороб? В XVI столітті у Лондоні почали видавати “mortality bills” – щотижневі списки кількості померлих і причин смерті, до яких заносили інформацію також про те, скільки людей загинуло від заразних хвороб. Враховуючи, що бубонна чума за лічені дні вбивала людину в 40-60% випадків, а легенева давала 100% летальність, вести облік мертвих було доцільніше, ніж рахувати хворих. 

Санітарні комісії в італійських портових містах були зобов’язані повідомляти органи влади та колег з інших міст про випадки небезпечних захворювань. Очевидно, що той, хто приносив новину, міг одночасно виявитись носієм інфекції, і попередження не потикатися в сусідній порт уже нікому не допомогло б. Але запобіжні засоби малоефективні, якщо невідома причина і відсутні методи лікування. Нині, щойно виявляють новий збудник, фармацевтичні лабораторії по всій земній кулі кидаються шукати ліки і вакцини. Раніше, хоча природа захворювань залишалася загадкою, деякі канали їх передачі можна було з’ясувати. Під час розгулу «чорної смерті» знали, що чума передається від людини до людини, і що заразитися можна не тільки при безпосередньому контакті з хворими, але і від речей, якими вони користувалися. Робили, що вміли: хворих ізолювали, їхні речі спалювали, а приміщення обкурювали димом лікарських рослин. Ніхто не здогадувався, що розносити хворобу можуть щури і блохи, і їх винищенням не переймалися. Припускали, що джерелом зараження є «зіпсоване повітря», причини шукали навіть у розташуванні планет. Одночасно з епідеміями поширювалися зовсім фантастичні теорії: у 1540-х у Швейцарії з подачі проповідника Жана Кальвіна провели судовий процес над жебраками. Нещасних під тортурами змусили зізнатися, що вони викликали чуму з допомогою «диявольської мазі», якою обмащували ручки дверей. Ясна річ, розправа над гаданими винуватцями не змусила хворобу відступила. Після пандемії холери, яка прокотилася світом на початку XIX століття, уже в 1850-х вдалося довести, що джерелом зараження є забруднена вода. Це відкриття свого часу не було належним чином сприйняті світовою спільнотою. Та й селянська народна «мудрість» підказувала:  «Якби всі хвороби від смороду і бруду заводилися, то і людей би на світі не було, давно би всі перемерли». Відмова від подібного мислення дозволила різко обмежити розповсюдження окремих недугів. Час і розвиток медицини докорінно змінили наше сприйняття епідемій. Ми так само схильні панікувати, але вже не розглядаємо масові захворювання як небесну кару і менш схильні вважати їх неминучими природними катастрофами. Їхнє поширення все частіше визнають наслідком людської некомпетентності  або недостатньої технічної оснащеності і вказують на прорахунки відповідальних чиновників. Власне кажучи, міністр охорони здоров’я персонально має не більше влади над тим самим коронавірусом, ніж середньовічний венеційський дож мав над чумною паличкою. Як зауважував нобелівський лауреат Джошуа Ледерберг, мікроорганізми здатні розмножуватися і еволюціонувати у мільйон разів швидше, ніж ми. Та перевага людських зусиль – їхня цілеспрямованість, тим часом як патогени всіх порід і штамів покладаються на випадок. Ця війна далека від завершення, і у ній не буде остаточних переможців – принаймні, найближчим часом, а можливо, і ніколи.  

Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»

  Нагадуємо, “Ми повинні вжити усіх заходів від потенційної загрози” – очільник ДПСУ прокоментував ситуацію на Закарпатті (ФОТО) Читайте також: СТО згоріла вщент: офіційні подробиці пожежі у Міжгір’ї (ФОТО)

Будьте в курсі з “ПЕРШИЙ.com.ua”– підписуйтесь на наш канал в Telegram, а також сторінку в Instagram