Спальня Ілони Зріні і Сент-Міклошська Джоконда: чим притягує Чинадіївський замок

Будинок без людей, як тіло без душі – помирає і розпадається. Замок Сент-Міклош довго здавався мертвим, проте тепер у нього є душа. Це – Йосип і Тетяна Бартоші, подружжя митців, яке повернуло споруду до життя. А десь поруч, здається, невидимо зібралися душі всіх, хто мешкав у замку.

Екскурсоводи жартують – можете побачити привида. Утім, привиди серед білогодня не з’являються. А от зустрітися з героями та героїнями минулого все-таки вдасться.

Замок кохання

Кожен замок, який себе поважає, має легенду. У Чинадіївського вона – про кохання. Про Ілону Зріні та Імре Текелі в замку дуже багато нагадувань: їхні портрети на стінах, а їхні імена не сходять з вуст. 

Йосип Бартош стверджує, що відчуває зв’язок з цією парою: «Ми спілкуємося з ними і приносимо у наш час все найкраще з їхнього». Вони з дружиною Тетяною познайомилися у цій фортеці, так само, як Ілона Зріні й Імре Текелі.

У лютому 1682 року в замку Сент-Міклош 39-річна княгиня-вдова звела знайомство і потім таємно зустрічалася з більш ніж на 10 років молодшим від неї повстанцем. Тут зародилося їхнє революційне кохання. Відвідувачам показують кімнату, яку називають спальнею Ілони Зріні. Якщо вона справді тут була, тепер залишилися голі стіни. І тільки картина без рами нагадує про пристрасть, яка колись жила у цих стінах.

Варто сказати, що аби зберегти побачення у таємниці, княгиня мала вдосталь способів. У замку були щонайменше три таємні ходи, один з яких виводив до річки, другий – до церкви, і ще один – у сусіднє село. У стінах були прокладені проходи, крізь які можна було непомітно зникнути – або зайти і підслухати, про що говорять у кімнаті. Звідси пішов вислів, ніби «стіни мають вуха». У Сент-Міклоші відкриті кілька таких проходів.

Де єпрекрасні дами, повинні бути і лицарі. Лицарська зала – одне з найкрасивіших приміщень замку, його серце. Вона розташована на першому поверсі, де відновлені оригінальні інтер’єри. Важкі обладунки тут – не просто декорація. У  Чинадіївському замку квартирує лицарський орден Святого Миколая, члени якого займаються реконструкцією побуту середньовічної Угорщини, а до карантину 8 років поспіль організовували фестиваль «Срібний Татош», де збирались на турнір лицарі з України та ще семи країн. На ньому не лише змагалися у володінні зброєю, але навіть двічі освідчувалися у коханні.

Не тільки освідчення, а й весілля знав сучасний замок. Поруч – кімната з кольоровими вітражами, де проходять шлюбні церемонії у середньовічному стилі. На стінах – портрети колишніх власників фортеці. 

Окрім Ілони Зріні та Імре Текелі, тут можна побачити трансільванського князя Ференца II Ракоці, сина Ілони Зріні від першого шлюбу, та архієпископа Майнца, Лотара-Франца фон Шенборна – його можна впізнати за хрестом на шиї. Архієпископу подарували замок Сент-Міклош у 1728 році, після того, як було придушене повстання Ференца II проти Габсбургів. Австрійський імператор зрозумів, що бунт у роду Ференца в крові, тож передав Мукачівсько-Сен-Міклошську домінію своїм союзникам та ревним католикам. До речі, у наші дні нащадок цього ж роду, Крістоф фон Шенборн, є кардиналом та архієпископом Відня. Ось що таке сімейні традиції.

У Сент-Міклоші можна знайти і представника п’ятого покоління Шенборнів на Закарпатті, Ервіна Фрідріха Шенборна-Бухгейма. Хоча, напевно, він більше любив новий мисливський палац, який собі побудував. 

Занепад і відновлення

Під час Другої світової війни у Чинадіївському замку зробили в’язницю, хоча Шенборни володіли ним до 1944 року. Після того, як робітничо-селянська влада прогнала аристократію, замок Сент-Міклош служив як склад, сільська рада та військова казарма. Більше 20 років замком взагалі ніхто не володів. Постання Сент-Міклоша з руїн почалося у 2002 році стараннями подружжя Бартошів. Наслідки тривалого запустіння досі не ліквідовані остаточно. Вони найбільше впадають у око на другому поверсі. У період безгосподарності вітер зірвав з даху черепицю, балки з мореного дубу зігнили, і покрівля та місцями стеля обвалилася. Перекриття відновили, але стеля досі дірява – якби приставити драбину, можна було б відразу лізти на горище.

«Зараз ідуть суперечки, що ж можна з нею зробити. Наші спеціалісти, українські, порадили зробити її такою, як вона була. Угорські спеціалісти сказали, що все це потрібно зняти і зробити так званий касетний плафон, нову стелю. Але найкращу пропозицію, на нашу думку, сказали австрійські спеціалісти: тут взагалі робити нічого не треба. Все це потрібно почистити, законсервувати і накрити склом. Краще дивитися на такі стіни, ніж на нові плафони, під якими ховається ціла історія замку».

Другий поверх наразі займає мистецька галерея. 

Оскільки нинішні орендарі замку – теж митці, тут проводять художні пленери.

У Чинадіївському замку є навіть «Мона Ліза» і «Спляча Венера». Репродукцій шедеврів Леонардо да Вінчі і Джорджоне так багато, що ними вже важко здивувати. Але точно ніхто ще не видряпував їх на зафарбованій цибулею яєчній шкарлупі, як це зробила Тетяна Бартош. Її дряпанки вражають ювелірною роботою і точністю відтворення.

Територія навколо замку теж не пустує – тут відроджують парк XVIII століття, який вже віддалено нагадує знамениті бельведери. Його прикрашають статуї античних богів, а наприкінці 2020 року в парку з’явилося «Серце Сент-Міклоша», біля якого тепер фотографуються чи не всі відвідувачі, і не обов’язково закохані. Будівля на задньому плані – конюшня, за якою саме пасся поні. Її ремонтують волонтери.

На замковому подвір’ї є один пам’ятник, у якому перетинаються минуле і сучасність. Це – знак «Полум’я миру», який у 2018 році відкривали Шандор та Герта-Маргарета Габсбург-Лотринген. З тих самих Габсбургів, котрі свого часу віддали Чинадіївський замок Шенборнам. Тепер фортеця може похвалитися ще й тим, що її відвідували члени імператорської сім’ї. А нащадок родини Перені, котра була тут першою, оскільки вона й збудувала замок Сент-Міклош у XV столітті, якось приїжджав на відкриття музейної експозиції. Віденський архієпископ ще не був, але він, напевно, просто не чув про це місце.

Навіть святого Миколая, покровителя замку, можна тут зустріти –  взимку, коли фортеця перетворюється на його резиденцію.

Фізики твердять, що машину часу збудувати неможливо. Шкода. Але такі місця, як Чинадіївський замок – найближчий її аналог.