Рейс "Мукачево-Пекло" `83: сьогодні річниця наймасштабнішої ДТП на Закарпатті (ВІДЕО)

22.09.2021 08:30 13035 1
Рейс "Мукачево-Пекло" `83: сьогодні річниця наймасштабнішої ДТП на Закарпатті (ВІДЕО)

22 вересня 1983 року в селі Залужжя Закарпатської області сталася масштабна автокатастрофа. Пасажирський автобус Мукачево-Арданово зіткнувся з цистерною, наповненою легкозаймистим лаком і розчинником, які перевозилися з грубими порушеннями правил безпеки. У пожежі живцем згоріли кілька десятків пасажирів, більшість з яких – молоді люди до 26 років.

«Перший.com.ua» поспілкувався з очевидцями страшної трагедії та спробував з’ясувати, що стало причиною фатальної аварії, про яку тодішня преса мовчала.

Смертельне недбальство

Колишній співробітник Комітету державної безпеки Василь Іванович Ловга знає про цю трагедію все до найменших подробиць. Він розказує: в Іршаві на той час діяла нині вже розвалена меблева фабрика, яка виготовляла стільці. Лак і розчинники для неї привозили з Мукачева, і саме на цю фабрику прямувала вантажівка, наповнена вибухонебезпечними речовинами. Для перевезення використовувалася півторакузовна машина з металевим кузовом, на яку вантажили металеві короби. Їх завантажили без усяких кріплень. Механік, який працював на фабриці, пішов у відпустку, і цю процедуру доручили іншому працівнику. Водій, який повинен був їхати, так само був відсутній, і замість нього поставили іншого шофера, який до того не мав справи з такими габаритними машинами і не займався перевезенням ацетонів та лакофарбних матеріалів. Водій вантажівки ЗІЛ Іван Коровський вже 18 років проживає у США. На момент аварії йому було 23 роки. З ним вдалося поговорити через відеозв’язок. «Я взагалі не мав сідати, мене друг попросив, бо в нього весілля було, щоб я замість нього пішов підмінити, – зізнається чоловік, – а я фактично ні категорії не мав на машину, ні допуску для перевезення небезпечного вантажу, нічого взагалі. Бочки «кустарним» методом були поварені. У них були машини для перевезення лаку, але вони… не знаю, хотіли зразу все забрати, чи як. Я то не можу зрозуміти». Водій пригадує: машину завантажили, а зранку він прийшов подивитися. Механік сказав: «Іван, будь добрий, прийди, бо якщо хтось зап’є, щоб не зірвати перевезення». Іван Коровський працював у лісокомбінаті і перевозив людей у ліс, але його машина тоді була зламана. З перевезенням лаку все вирішилося спонтанно: «Давай, давай, швидко!» «А знаєте, я ще молодив був, та так», – зітхає пан Іван. Він і досі працює за кермом. Начальником меблевого цеху, куди мала приїхати машина з лакофарбними матеріалами, у 1983 році працював Василь Король. Він каже, що в той час будь-якою ціною намагалися виконати план, і все відбувалося у поспіху.

«Я помінялася місцями з подругою, і це врятувало моє життя»

Ганна Радик – одна з небагатьох, кому вдалося вижити у «пекельному рейсі». Жінка працювала в Мукачеві на трикотажній фабриці. На момент трагедії їй було 20 років. Вона поверталися додому з першої зміни. Вранці її подруга, яка працювала з нею в цеху, впала і побила коліна. Коли прийшли на автостанцію, Ганна зайшла в автобус першою і сіла позаду водія біля вікна. Подруга сіла поряд, проте її поранені коліна зачіпав вантаж інших пасажирів у проході. Ганна запропонувала їй пересісти до вікна. На підйомі в селі Залужжя навпроти амбулаторії водій ЗІЛа зробив різкий лівий поворот, і два короба ємністю 6 тонн за інерцією зсунулися вліво. «Поворот зробив, і чую скрегіт. Я подивився у кузов, а кузов вже так… перекосило», – пригадує Іван Коровський. При падінні, оскільки короби були саморобні і зі слабкими зварними швами, легкозаймиста рідина почала витікати на асфальт. Водій ЗІЛа побачив, що повз нього проїхав автобус, який об’їхав бочки: «Там свідок Ізмайлов був, він йому махав газетою, як він казав. Я як вийшов, а там горіх так був низько, і автобус збиває того мужика. Ну і все, я дітвак, став і остовпів. Дивлюся – автобус врізається у ті бочки, і бочки розвертає. І я так зрозумів, що лак, який тік там, опинився під автобусом». Автобус ЛіАЗ має той мінус, що при підйомі чи великому навантаженні починає «чхати», і в нього з вихлопної труби вилітають іскри. Одна з іскор вибухнула і почалася пожежа. «Шофер двері відкрив, а я так зрозуміла: аварія. І я з тією сумкою – за хлопцями», – згадує Ганна Радик. Все вже було у вогні, на дорозі спалахнув розіллятий лак. Жінка зняла взуття, розгублено зупинилася і тільки чула крики. У цьому безладі вона побачила, що подруга не вийшла, і в страху побігла на пагорб, де тепер стоїть хрест. Її знайшов родич, який проїжджав повз. Він довіз шоковану Ганну до найближчої лікарні – у Доробратово. Доки вона ще чекала на допомогу, до медзакладу під’їхав ГАЗ-66, який привіз повністю обгорілих людей. Своєї подруги Ганна серед них не побачила, але роздивившись, наскільки ці люди обвуглені і почувши, як вони кричать і плачуть, зрозуміла, що їй нічого робити у цій лікарні.

З пекла нема дороги

Фельдшер Доробратівської лікарні Іван Лях прийняв вісьмох важкохворих, які були в аварії. У нього було в розпорядженні 125 ампул морфіну, але за законом тільки три ампули мали бути у запасі. Ці три ампули вони використали для потерпілих, а на решту змушені були чекати, доки їх привезуть з Іршавської ЦРЛ, і це була велика втрата часу. А щоб не було шоку, хворим потрібно було вводити мінімум по 3 ампули знеболюючого. Медпрацівник констатує: «Нікого абсолютно не вдалося врятувати. У всіх був тотальний опік дихальних шляхів». Марія Мондич, сестра Ганни Мартин, однієї з загиблих у жахливій аварії, розказує, що її сестра того дня їздила у Мукачево влаштовуватися на роботу. Сама Марія лежала тоді у лікарні в Кам’янському. Їй дали знати, що сестра теж їхала у тому злощасному автобусі. Марія повернулась додому. Вдома не було нікого, і з переляку вона відправилася у Доробратово до медзакладу, куди поклали сестру. Каже: сама не знає, як увірвалась до палати. Там чергувала і міліція, і лікарі. «Єдине, що пам’ятаю, що вона мені сказала: «Сестричко, чого ти мене не впізнаєш?» А то впізнати не можна було. Повністю обгоріла, чорна. Після того, як у трупарні помили, почистили, можна було вже впізнати, що то вона». Вцілілу Ганну Радик повезли у лікарню в Кам’янське. Доки вона приїхала, то вже не могла вийти з машини через розпухлі ноги. Вона просила, щоб покликали її маму, яка була хвора і за збігом обставин теж лежала у цій лікарні. Єдине, що вона хотіла – аби мати знала, що донька жива. Один з тих, хто вижив, біг, кричучи, з обпеченими ногами аж до Арданова і сховався у лісі. Того пасажира цілий день шукали, щоб він, як очевидець, розповів, що сталося. Водій ЗІЛа Іван Коровський, шокований пережитим, втратив дар мови. Та й коли приїхала міліція, розмова була короткою: «Віддавай номер». І все – в машину і в клітку. Жінка водія тоді саме була вагітна і через місяць народила.

Правду не сховаєш

«Це була трагедія не локального значення, не одного села, це була трагедія республіканського значення, а можна навіть сказати, і всесоюзного масштабу», – стверджує вчитель історії Михайло Синишин. Він показує на кладовищі могили жертв аварії. Ось подружжя, Андрій та Ірина Мешко. Чоловік вистрибнув з автобуса і мав шанс вижити, проте вирішив врятувати дружину і повернувся назад. Тоді вибухнула цистерна з ацетоном. Чоловік перетворився у факел і згорів. У сім’ї лишилося сиротами троє дітей, найстарший навчався у шостому класі. Серед загиблих було багато молоді. Василь Андрела після закінчення школи пішов у профтехучилище. То був другий день після храмового свята, і він просив маму, аби дозволила йому не піти на навчання, нібито передчував щось трагічне. Мати наказала йому іти до школи, і потім ціле життя каялася в цьому. У її сумлінні було відчуття того, що вона є призвідниця смерті свого сина. Тодішній працівник КДБ Василь Ловга каже: «Наша задача стояла не допустити масових безпорядків». За його словами, загинуло 29 чоловік, з них один приїжджий, а решта – з чотирьох населених пунктів: Доробратова, Горбка, Дунковиці і Арданова. Люди були дуже схвильовані. Таких надзвичайних ситуацій на той час ще не було. Василь Іванович пригадує: вже наступного дня «Голос Америки» передав, що сталася така НС. Радянська преса про це не писала. Однак на цю жахливу трагедію прибули дев’ять міністрів, в тому числі і заступник голови КДБ. Василь Іванович пояснює, що влада найбільше боялася, що люди піднімуться на бунт. До цього вона не була готова. Вигорілу ділянку швидко розчистили і закатали. Водія вантажівки засудили до 10 років ув’язнення, але пізніше він написав прохання про помилування, і термін зменшили наполовину. Зрештою він відсидів три роки, а на два роки його відпустили умовно-достроково. Тимчасово виконуючий обов’язки механіка відсидів два роки, головний механік лісокомбінату також поніс покарання. Василь Ловга визнає: порушення було і в тому, що на місце механіка, який пішов у відпустку, призначили іншого, і в тому, що головний механік не зміг його проконтролювати. Директора лісокомбінату покарати не змогли, тому що він був відсутній і для виконання своїх обов’язків призначив на цей час директора меблевої фабрики, але документально наказу не було. Міліція також допустила помилку, тому що не проконтролювала перевезення вантажу. Червоною ниткою крізь цю історію проходило порушення правил техніки безпеки. Найвищу ціну заплатили не ті, хто злегковажив, а загиблі та їхні сім’ї. Але всім іншим це стало страшним уроком, який вчергове довів, що гратися з вогнем неприпустимо. Бувають ситуації, де немає дрібниць, якими можна знехтувати, бо навіть єдина помилка призводить до непоправних наслідків.

Читайте також:

Будьте вкурсі з ПЕРШИЙ.com.ua - приєднуйтесь до наших спільнот:

Коментарі - 1

Марина

26 вер. 2021 р., 07:06
Вперше почула цю розповідь, тепер я знатиму. Дякую за репортаж, це історія. Ми повинні пам’ятати, щоб не допускати більше таких помилок.