Расизм на Закарпатті – радше недовіра?

Питання расової дискримінації виринає у закарпатському дискурсі рідко, але звучить гучно. Так, вже багато років відомо, що в один з ужгородських аквапарків через «принципи» власника, який «турбується» про здоров’я містян, не пускають темношкірих, і кожен такий інцидент стає предметом бурхливого обговорення. Але які з закарпатців расисти?

Скажемо одразу – набагато гірші, ніж із мешканців країн, де практикували расову сегрегацію. Адже тут її не було – надто у тому вигляді, в якому вона існувала у ПАР або США. Чітке, а тим паче чітко негативне суспільне ставлення до вихідців з Африки чи Азії на Закарпатті не виробилося, оскільки вони з’явилися у регіоні відносно недавно. А упередження до місцевих ромів, які прийшли з Індії так давно, що цього вже ніхто не пам’ятає, неможливо порівнювати з расизмом у трактуванні Ку-клукс-клану. Зрештою, роми у Європі були вільними кочівниками, а африканці в Америці – рабами, тому ставлення до цих груп населення з боку решти суспільства не могло бути однаковим. Цю відмінність демонструє навіть міфотворчість. Работоргівці з XVII століття виправдовували своє ставлення до чорношкірих біблійною історією про те, що людські раси походять від синів Ноя, і африканці нібито є нащадками  Ноєвого сина Хама, якого батько прокляв, а свого внука від нього прирік на рабство. Про ромів у Східній Європі ходила інша легенда: коли повинні були розпинати Христа, начебто підготували п’ять цвяхів. Повз проходив ром і один цвях вкрав. За це Бог дозволив ромам інколи красти. Тут хоч похмурий, та все ж позитив.

Прикметно, що Україні гучні напади на тих самих ромів з мотивів ненависті трапляються переважно поза межами Закарпатської області. У 2018 році був один вбитий і троє поранених у результаті нападу на табір у Львові (всі постраждалі з Закарпаття), ще один табір на Львівщині спалили, а на Тернопільщині невідомі увірвалися до ромського поселення з битами. У 2018 та 2020 роках агресивно налаштовані особи пробували розігнати табір у Голосіївському районі Києва. Мер Рівного цього літа погрожував спакувати всіх ромів у автобус і вивезти «в їхнє рідне Закарпаття». На Закарпатті ромських поселень значно більше,  ніж у будь-якій іншій області, однак, на щастя, до них сусіди з битами і ножами не йдуть.  

«Не систематичний характер»

Найкраще про це свідчать представники самих меншин. Так, ромський активіст з Ужгорода Мирослав Горват у інтерв’ю одному з закарпатських видань кілька років тому стверджував, що рівень толерантності у нашому краї оцінює високо порівняно з Західної Україною або іншими державами. Тут, за його словами, кожен може вільно спілкуватись своєю мовою, сповідувати традиції, поважати свою і чужу культури.

«На мою думку, якщо трапляються випадки не толерантного ставлення…, то вони носять не систематичний характер, а ті особи, які вчиняють такі дії, отримують осуд від більшої частини суспільства», – зазначав Горват.

Ужгород взагалі є найбільш мультирасовим і мультикультурним містом області. У 2014 році сюди переїхало вчитися чимало іноземних студентів, які раніше навчалися в Донецьку та Луганську. Спершу місцеві на них озиралися. У 2016-му двох студентів з Індії в Ужгороді навіть вбили – слідство згодом встановило, що підозрювані скоїли злочин, перебуваючи під впливом метамфітаміну.

Однак загалом «інакші» спокійно їздять громадським транспортом, ходять до супермаркетів і працюють. Напад страху перед іноземцями після появи в закордонних студентів УжНУ дифтерії у 2019 році втратив підставу, коли з’ясувалося, що хворі заразилися в Україні. Студентка з Нігерії Джейн Чидінма під час дискусії про толерантність на Закарпатті, яка проходила тоді в УжНУ, відзначила тільки те, що її після спалаху дифтерії в іноземних студентів не пустили у басейн, який вона раніше спокійно відвідувала.

«Власне, якщо мене запитають про расизм в Ужгороді до жовтня 2019 року, то я скажу, що його тут немає», – казала дівчина.

Насправді подібні епізоди траплялися і до, і після 2019-го, але з різними людьми. Та якби расова нетерпимість у регіоні була систематичним і повсюдним явищем, кожна людина з «інакшої» групи стикалася б з нею неодноразово. Але це не те, що можна спостерігати. Коли студентів-іноземців запитували про досвід спілкування з місцевими, вони пригадували впереміш як негативні, так і позитивні моменти.

Нам їх не зрозуміти

У американського письменника Вільяма Фолкнера є роман «Світло у серпні». Головний герой – сирота, виріс у притулку, і все життя страждає через здогад, що у нього можуть бути негритянські корені. Йому це видається навіть більшою трагедією, ніж те, що у нього нема батька-матері. Адже від того, була чи не була у його предків хоч б одна крапля «чорної» крові, залежить, яке становище він повинен займати у суспільстві, в якому живе. І цей внутрішній конфлікт читачам, що росли у місцевості, де расизм як ідеологія є чужим, здається незбагненним. Як те, ким ти є або маєш бути, може залежати від кольору шкіри батьків, яких ти ніколи не бачив? Наскільки всеохоплююча нетерпимість повинна панувати довкола, щоб у людини виробилося таке сприйняття себе? Страшно навіть уявити її масштаби.

Закарпатці її ніколи не переживали. Вони «інших» терплять. Правда, часом бояться. Саме страхом можна пояснити часто повторювані стереотипи місцевих про те, що темношкірі обов’язково переносять хвороби або що всі роми крадуть. Страх породжує недовіру як захисну реакцію – не більше. Але треба розмежовувати недовіру і ненависть та агресію. Дітей змалечку вчать не довіряти чужим, проте не бити їх. Виняток – самозахист.

Фундаментальної ненависті до всіх несхожих на Закарпатті не зустрінеш. Та й звідки їй взятися, якщо звичайний продавець на ринку розмовляє з одним клієнтом українською, з другим – угорською, а з третім – російською? А недовіра – річ хитка і може зникнути, якщо не підкріплюватиметься. В деяких випадках достатньо зробити крок назустріч, щоб упередження розсіялись.