Раса як штучний концепт? Що говорить наука про походження відмінностей між людьми

На з’їзді Американської асоціації фізичних антропологів 27 березня 2019 року прийняли «Заяву про раси і расизм». У ній йдеться про те, що термін «раса» не дає точного уявлення про біологічну мінливість людини. 

Американські антропологи офіційно визнали, що люди біологічно не діляться на окремі континентальні типи чи расові генетичні кластери. Після того, як американський же вчений першої половини XIX століття Семюел Мортон колекціонував черепи і виділив п’ять рас, які, на думку Мортона, репрезентували окремі «акти творення» і мали ієрархічну організацію з «білими» на вершині, це був крутий поворот. Мортон гадав, що має справу з незмінними властивостями. У його часи існували дві основні гіпотези щодо того, звідки походять людські раси: адаміти захищали правдивість біблійного переказу https://creacenter.org/uk/news/pokhodzhennia-liudskykh-ras про походження рас  від Адама, а потім, після Великого потопу – від синів Ноя, Сіма, Хама і Яфета. Полігеністи, до яких належав Мортон, на противагу адамітам, гадали, що раси походять від різних «актів творення», або, якщо підтримували еволюційне вчення Ламарка – навіть від різних видів древніх людей.

Генетичні дослідження пізніше з’ясували, що адаміти все ж мали рацію – принаймні, щодо спорідненості всього людства. Разом з тим, стало зрозуміло, що поняття раси з точки зору генетики вкрай хитке. Був з’ясований важливий факт.

«Внутрішньорасові» відмінності більші, ніж «міжрасові»

Генетика вказує на те, що більшість сучасних людей поза межами Африки походять від кількох тисяч переселенців, які покинули Африку близько 60 тисяч років тому. Вони забрали з собою тільки частину генетичного різноманіття континенту, який був їхньою колискою. 

Дослідження сучасних африканців свідчать, що койсанські народи, до яких відносять бушменів і готтентотів, є однією з найстаріших гілок на сімейному дереві людства. Пігмеї центральної Африки також довгий час існують як окрема група. Найбільші генетичні відмінності були зафіксовані не між представниками різних рас, а між африканськими популяціями, які тисячі років були відокремлені одна від одної задовго до того, як люди покинули Африку.

У Євразії предки сучасних людей зустрілися з місцевими видами гомінідів – неандертальцями і денисівцями, і схрещувалися з ними, що відбилося у геномі їхніх нащадків. Є гіпотеза, що неандертальська ДНК допомогла пристосуватися до холодного європейського клімату. Так, «неандертальський» варіант гену BNC2 пов’язаний з підвищеною чутливістю до сонця і ризиком отримати сонячний опік. А у жителів Південно-Східної Азії знайдені генетичні сліди схрещування з денисівцями.

У процесі розселення і пристосування до різних умов у різних групах людей виділялися різні мутації. Більшість з них були не корисними і не шкідливими, але деякі справді допомагали вижити. На великих висотах, як у Тибеті чи Андах, перемагали варіанти генів, які полегшували дихання розрідженим повітрям. У народів крайньої Півночі на багатій жирними кислотами тваринній дієті закріпилися генетичні особливості, які допомогли їм адаптуватися до такого раціону. Але в Африці різноманіття все одно залишилося більше, ніж на решті континентів, разом узятих.

Різнокольорові сестри

Прикметно, що більшість варіантів генів, пов’язаних з подібним адаптаціями до середовища, проявляють себе не в зовнішності. Чи можна назвати алель Duffy-0, знайдений винятково у Африці, «расовою» ознакою? Напевно, ні. Інша «антималярійна» мутація, яка у гомозиготному стані призводить до серпоподібноклітинної анемії, трапляється і в Африці, і в Індії, і на Близькому Сході – це все ознаки радше походження з регіону, ендемічного за малярією.

На побутовому рівні відмінності між расами переважно зводять до зовнішності, зокрема кольору шкіри. У 2006 році сталося дещо, що показало, наскільки подібний підхід позбавлений будь-якого ґрунту. У англійки Аманди Вонклін і вихідця з Ямайки Майкла Біґґса народилися доньки-двійнята. Одна з них, Міллі, мала чорне волосся, карі очі і темну шкіру, як батько, а в іншої, Марсії, була світла шкіра, сині очі і золотисте волосся, як у матері. Попри різні кольорові схеми, риси обличчя дівчат дуже схожі, але дехто сказав би, що вони належать до різних рас. Проте який зміст матиме це поняття у відношенні до рідних сестер?

Цікаво, що варіант гену SLC24A5, який називають «геном депігментації» і який великою мірою зумовлює світле забарвлення шкіри у європейців, з’явився у регіоні доволі недавно. Цей алель відрізняється від предкового, початкового, заміною гуаніну на аденін всього у одній позиції. Вивчаючи рештки давніх людей, палеогенетики дійшли висновку, що заміна G на A прийшла у Європу близько 8 тисяч років тому з Близького Сходу. Люди, які примандрували звідти, започаткували на континенті сільське господарство. Давня ДНК дозволяє припустити, що до цієї міграції європейські мисливці-збирачі мали темну шкіру. Мезолітичний мисливець, чиї рештки майже 8 тисяч років пролежали в печері Ла Бранья Арінтеро в Іспанії, мав бути, як з’ясували палеогенетики, темношкірим і світлооким – образ, який ламає всі стереотипи про «корінних» європейців.

За інтенсивність пігментації шкіри відповідають всього чотири ділянки ДНК. Колір шкіри є адаптацією до проживання у певній широті, а інтенсивність виробітку меналіну добре корелює з інтенсивністю ультрафіолетового випромінювання у різних регіонах. Це показали, зокрема, дослідження американської антропологині Ніни Яблонскі, котра вивчала еволюцію кольору шкіри у людини.

Багато меланіну і темне забарвлення допомагають захищати шкіру від надто інтенсивного впливу ультрафіолету, світле – синтезувати вітамін D в умовах нестачі сонячного випромінювання. Однак мутації, які допомагають адаптації, виникають випадково, і якби не занесений варіант гену, напевно, «біла раса» не стала б білою. Продукування меншої кількості меланіну виявилося вигідним, і природний добір закріпив мутацію.

Пострасове майбутнє?

Доктор Френк Лівінгстон з Чиказького університету ще у 1962 році видав працю, у якій показав, як плавно, без стрибків, генетичні ознаки однієї раси перетікають в іншу. Він зробив висновок: якщо на рівні генів межі між расами відсутні, то і самих рас немає. Правда, ніхто ніколи і не стверджував, що раси – закриті структури. Просто довга географічна ізоляція великих популяцій людей призвела до різниці в частоті прояву у них генів, які визначають зовнішність. Відмінності виникали, оскільки популяції були неоднорідні, а гени корельовані. 

Останніми десятиліттями на тлі масових міграцій зросла кількість змішаних шлюбів. Дуже рідко, як у Вонклін і Біґґса, у таких пар народжуються різнокольорові діти. Найчастіше вони несуть масу змішаних ознак, які не дозволяють з певністю віднести людину до якоїсь однієї раси. 

Як не дивно, у США досі існує поняття «расово орієнтованої медицини», яка приймає за аксіому, що люди різного походження мають різні фізичні характеристики і реакцію на медикаменти. Але нащадки змішаних шлюбів не знають, куди себе відносити. Змішування могло відбуватися вже надто багато поколінь підряд.

Виникає питання: чи прийде пострасове майбутнє, у якому вся людська популяція стане однорідною?

Теоретично, може. Інша річ, що на практиці це реалізувати доволі складно. Людей на планеті майже вісім мільярдів, і деякі популяції з багатьох причин лишаються більш ізольованими одна від одної, ніж інші. Кожна окрема людина навмисне не шукатиме собі партнера з іншого континенту. Водночас, знайти нареченого чи наречену на протилежному краї світу нині простіше, ніж будь-коли. Лише ми не знаємо, чи так буде завжди, і в який бік поверне природний добір. Теперішня пандемія показала, що він діє, і ймовірність вижити досі залежить від чисто біологічних характеристик, таких як робота імунної системи. У мінливому світі відмінності так чи інакше будуть проявлятися – як видимі, так і невидимі. І це добре, тому що генетична різноманіть – запорука виживання людства як виду.