Помер відомий закарпатський історик - Михайло Тиводар

Це була зірка першої величини на науковому небосхилі, певний моральний авторитет, на який орієнтувалися. Нашому курсові він читав два предмети “Історію первіснообщинного суспільства” і “Етнографія”. Давав більшість матеріалу під запис. Репрезентував німецький тип професора – максимально ерудований, на відчутній дистанції зі студентами, занурений більше у чисту науку, ніж у побутове повсякдення. Це був справжній трудівник від науки, що полишив у ній глибокий слід. До всього іншого він ставився більш відсторонено. До нього максимально пасували пушкінські слова “Веленью Божию, о муза, будь послушна, обиды не страшась, не требуя венца, хвалу и клевету приемли равнодушно и не оспаривай глупца”, - написав Сергій Федака. Здавалося, що він кожного бачить наскрізь. Як науковець і педагог він сформувався у дуже глуху застійну добу. Символічне завершення тієї доби якраз сталося на наших очах. Того листопадового дня якраз ми мали пару у нього, коли до аудиторії заглянув лаборант з червоно-чорною пов’язкою і запросив усіх на траурний мітинг. Ми вийшли у коридор, де був встановлений телевізор, транслювали похорон Л.Брежнєва, чиїми висловлюваннями відкривався кожний наш підручник. Гуркіт, з яким труна впала у яму, вразив усіх, сприйнявся як знак. Коли ми повернулися до аудиторії, зауважили певне пожвавлення викладача. Він ніби й не усміхався, але очі були близькі до того. Він єдиний у тій аудиторії добре розумів, що починаються незворотні переміни. Прямо казати про те не мав підстав, але хто хотів, той зрозумів. Писати про Михайла Петровича водночас тяжко і легко. Тяжко, бо був він людиною не надто відкритою, своє товариство нікому не нав’язував, поглядів власних не приховував, але й не афішував їх зранку до ночі. Такий людський тип був характерний для нашого університету за радянської доби, коли кожний викладач був трохи “людиною у футлярі”. Михайло Петрович був історичним оптимістом, тобто вірив, що правда кінець-кінцем переможе, але й знав, що стається таке не одразу, не саме по собі. Значно легше писати про його твори, де він справді розкривався. Цим текстам судиться надовго пережити свого автора. На рахунку вченого шість великих авторських книг і десятки окремих статей. Його докторська дисертація «Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини XIX — першої половини ХХ ст.» була справжньою енциклопедією нашої Верховини. На той час це була перша настільки ґрунтовно написана книжка про матеріальну культуру наших горян, автор якої не оминув увагою жодного нашого гірського села. На початку 90-х вийшли також “Народознавчі роздуми”, куди увійшли його невеликі наукові та газетні статті, які запам’яталися невимушеним поєднанням глибокої науковості з пристрасною публіцистичністю. Даниною пам’яті своєму великому вчителю-енциклопедистові стала монографія “Життя і наукові пошуки Федора Потушняка”. Книжка є певним еталоном для створення академічних біографій наших краян. Останні її розділи – це така собі непарадна, залаштункова історія університету, його внутрішніх інтриг і підводних течій. Підручник “Етнологія” вперше побачив світ 1998 р. двадцять чотири розділи. Перші вісім подають теоретичні засади цієї дисципліни, а наступні подають характеристики усіх етносів – від найдальших і найбільш екзотичних (Австралія і Океанія) до найближчих, до Європи насамкінець. Справжнім вибухом стала “Історія села Бедевлі”. На сьогодні близько 70 закарпатських сіл мають монографії, але ця виділяється з-поміж них не тільки обсягом (560 с.), а й повнотою охоплення матеріалу, адже охарактеризовані практично усі сільські роди упродовж кількох поколінь, до того залучені численні архівні і власні польові матеріали, книжка має 38 додатків (переважно генеалогічних), окремий нарис про особливості сімейно-шлюбних відносин саме у цьому селі. Підсумкова “Етнографія Закарпаття” стала справжньою поемою про рідний край. На сьогодні там найповніше охарактеризовано усі аспекти традиційної культури закарпатців. Кожен із її розділів проситься, аби бути розгорнутим в окрему монографію. Крім того згадуються його численні статті, зокрема у збірниках “Українські Карпати” і “Культура Українських Карпат”. Їх видано за результатами двох карпатознавчих конференцій, що відбулися в Ужгороді 1991 і 1993 р. (перша – через кілька днів після проголошення незалежності України). Ці дві конференції стали десь поворотним пунктом у розвитку гуманітарної науки на Закарпатті. М.Тиводар був чільною фігурою на обох них, виступив із програмними виступами про періодизацію закарпатської історії. Можливо, щось лишилося невиданим у багатому домашньому архіві. Наразі науковець підготував цілий ряд молодих етнологів, котрі вже гідно продовжують його дослідницькі традиції. Сергій Федака.