Кельти на Закарпатті: забута сторінка історії (ФОТО)

Зачаровані праліси, гілки дерев, повиті омелою, і сивобороді друїди, що виголошують таємничі закляття незрозумілою древньою мовою. Серед багатьох племен і народів, які проживали і проживають на території Закарпаття, кельти – один із найменш відомих. Хоча б тому, що останні дві тисячі років ніхто їх тут не бачив. Проте археологи твердять – на території сучасного Закарпаття знаходився один з центрів латенської (за назвою городища Ла-Тен у Швейцарії) археологічної культури, носіями якої були племена кельтів. Гори Галіш і Ловачка на північно-західній околиці Мукачева. У 1844 році Тиводар Легоцький, юрист, який захоплювався історією і краєзнавством, почув, що у цій місцевості під час добування каменю знайшли стародавнє поховання: людські кістки у кам’яному ящику, а поряд – срібні монети Філіпа Македонського та Олександра Великого, датовані ІV ст. до н.е. Хай нікого не бентежить, що Легоцький був аматором – такий же аматор Генріх Шліман знайшов Трою, існування якої у академічних колах вважали міфом. У середині 1860-х Легоцький, якому посада головного прокурора Мукачівсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів допомогла здобути кошти і дозволи на проведення робіт, почав досліджувати район між Галішем і Ловачкою та виявив укріплене кельтське поселення площею 15 гектарів.

Ілюстрація: В. Бідзіля. Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери

У V-I століттях до н.е. кельтські племена займали у Європі території від Ірландії до Карпат. У наш час їхні нащадки – ірландці, шотландці, валлійці – мешкають здебільшого на Британських островах і частково у французькій провінції Бретань. Вони втратили панівне становище, а їхні мови є міноритарними, так що навіть у Дубліні складно замовити кухоль пива ірландською. А свого часу тримати у покорі галлів, як давні римляни називали кельтське населення континентальної Європи на північ від Альп, було складно навіть найвидатнішим полководцям Риму. Боротьбу римських завойовників з галлами у 58-50 рр. до. н.е. докладно описав Юлій Цезар у «Записках про Галльську війну». До нащадків дійшли імена галльських вождів, які нагадують героїв відомого французького коміксу – Амбіорікс, Оргеторікс, Думнорікс, Вірідовікс. Юлій Цезар згадував і про те, що такі ж непокірні брити з названих на їхню честь островів надсилали підкріплення галлам на материк. Про кельтів на Закарпатті жодної писемної згадки не залишилося, однак є артефакти, які також можуть дещо розповісти. Тиводару Легоцькому вдалося розкопати між Галішем і Ловачкою кілька господарських споруд і 24 напівземлянкові житла. Фрагменти залізоплавильних горнів, шматки залізної руди і шлаків, тиглі й численні вироби з заліза та бронзи вказували на те, що тут був металургійний центр, де виготовляли речі побутового вжитку (серпи, коси, сокири, цвяхи і т. ін.), зброю, ювелірні прикраси і навіть відливали монети. Ножиці для стрижки овець і ножі-скребачки для обробки шкіри  свідчать, що закарпатські кельти були вівчарями. Та ніхто не скаже достеменно, принесли вони це заняття з собою чи перейняли у сусідніх племен. Водночас відомо, що кельти володіли однією з найдосконаліших у тогочасній Європі технологій виготовлення заліза і сталі. Вони вміли видобувати метали з глибоких родовищ, а кельтські ковалі викували чи не перші стальні мечі, шоломи і кольчуги. Деякі технології кельтських металургів нині недосяжні. У одному з кельтських поховань на території Німеччини знайшли бронзову посудину для меду зі стінками товщиною 2,5 мм. Коли на сучасному заводі спробували виготовити її копію, нічого не вийшло – бронза постійно розривалася. Сучасні металурги так і не розкрили секрету стародавніх майстрів. Будучи вправними ремісниками і сміливими воїнами, кельти не виробили власної писемності і не мали державного устрою: розрізнені племена, які могли говорити однією мовою, управлялися і діяли окремо. Зате мобільність і технічні переваги дозволили їм розселитися по всій Європі. Поселення на Ловачці, яке досягло розквіту у І ст. до н.е., було найвіддаленішим східним форпостом латенської археологічної культури. Фактично, воно являло собою вже протомісто. Окрім нього, на Закарпатті відомо майже 40 неукріплених кельтських поселень. Серед них виділяється металургійний центр площею близько 25 км² біля річки Ботар, лівого притоку Тиси. Знайдені тут більше ста залізоплавильних горнів, де могли виплавляти десятки тон заліза, дозволяють називати Ботарський район одним з найбільших металургійних центрів Європи раннього залізного віку. Менші, суто землеробські поселення знайшли у селах Ратівці, Довге Поле, Середньому Ужгородського району, Дийді, Вилоку, Олешнику, Дерцені, Клячанові та інших. Кельти любили селитися у низовині та передгірних місцевостях, де були вигідніші умови для сільського господарства.

Ілюстрація: В. Бідзіля. Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери

Але що відомо про вірування закарпатських кельтів? У  1952 році біля села Мала Бийгань Берегівського району археологи наткнулися на кельтську статуетку бронзового «ідола». Як пояснив завідувач археологічного музею УжНУ Володимир Мойжес, речовий скарб з фігурками вепра та людини (чи антропоморфного божества) знайшли випадково. Символіку колосальної сили й родючості видно неозброєним оком.

Фото: Volodymyr Moizhes/Facebook

Давньоримські джерела оголюють набагато похмуріші факти – зокрема, те, що у кельтів були поширені людські жертвоприношення. Переказують, що забобонні кельти боялися повернення мертвих, тому трупи спалювали чи рубали на частини перед тим, як поховати. Такі захоронення з розрубаними чи неповними скелетами часті у Західній Європі. Кельтські жерці-друїди власноруч вбивали полонених і одноплемінників-злочинців, але водночас виступали носіями мудрості – віщунами, вчителями і лікарями. Священною рослиною у кельтів вважалась омела, котра, як вони вірили, захищала від усіх недуг. Збору омели був присвячений релігійний обряд, описаний у Плінія. Про звичаї кельтів на більш східних теренах записів не збереглося. Але про те, що цей народ залишив глибокий відбиток у тому числі на Закарпатті, може свідчити навіть місцева топоніміка. Назву річку Латориці іноді виводять від кельтського «labara» – «та, що говорить, шумить». Кельтське походження іноді приписують також назвам річок Лаборець, Бодва, Ботар, Горнад, Ториса. Частина дослідників припускає, що вплив простягається і далі, до основ словотвору і степової України. Мовознавець Костянтин Тищенко вказує: «... суфікс "-ин" формально й семантично тотожний з бритським: напр., кімр. -yn: pysgod ~ pisgodyn "риба-рибина"… Напрям мовного впливу тут незаперечний, адже доведено, що сингулятивне -in народилося і сформувалося саме у бритських мовах». Проводять також паралелі між образом гоголівського Вія, якого письменник взяв із фольклору, і легендою про кельтського бога Балора, який постійно тримав одне своє око закритим, а коли відкривав, то його погляд був смертельним для ворогів. Слова і міфи – річ суперечлива і навіть трохи ефемерна. Однак ясно, що технології, характерні для латенської культури, зберігалися на Закарпатті значно довше, ніж вона сама.  Зроблені за ними гончарні вироби знаходять при розкопках пам’яток більш пізньої культури карпатських курганів. Дослідники стверджують, що принаймні деякі носії самої латенської культури не були кельтами, однак запозичили їхні технічні досягнення. Коли кельти мешкали на території Закарпаття, вони були тут далеко не єдиною етнічною групою – закарпатський археолог В'ячеслав Котигорошко вказує, що тодішніми автохтонами вважають фракійське плем'я костабоків. Вони могли деякий час співіснувати з кельтами. А перед початком нашої ери на ці землі прибули гето-даки, які витіснили кельтів аж до земель теперішньої Німеччини. В цьому контексті стає очевидним, що шукати десь у минулому відповіді на питання «чиє Закарпаття» – справа геть марна. Краще його і не ставити. В городищі Галіш-Ловачка біля Мукачева проводити розкопки більше неможливо. Як пише закарпатський історик Василь Бідзіля, експедиції, які відправляли у 60-ті роки минулого століття, знайшли культурний шар вже повністю знищеним виноградниками. Попри це, інтерес до кельтської спадщини на Закарпатті не згас, і він не суто науковий. Кельтів намагаються переосмислити до певної міри як туристичну атракцію. Надихнувшись їхньою історією, мукачівський журналіст Юрій Клованич перетворив 400-літній винний підвал під горою Ловачка на агроетносадибу «Кельтський двір», де пропонує поціновувачам спробувати напої кельтських народів: ель, медове пиво, фраошан, збитень, сидр, граггерт. Такий собі гастрономічний вимір історичної реконструкції. І хоча живих кельтів на Закарпатті більше не знайти (не рахуючи ірландців чи шотландців, яким, можливо, траплялося іноді бувати тут проїздом), є бронзові. Міні-скульптурку кельтського коваля у 2015 році встановили на березі Латориці, на поручнях парапету поряд з Росвигівським мостом. Його невдовзі викрали, і фігурку довелося відливати наново, але врешті вона таки тут утвердилася.

Фото: Sergey Gurov, Google Earth

А в парку Шенборна в урочищі Воєводино оселився міні-друїд. Туристи навіщось приносять йому монети – начакловує він їм щось добре абощо? Колекцію справжніх кельтських старожитностей можна побачити у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї імені Т. Легоцького – левова частина знахідок першовідкривача закарпатських кельтів зберігається саме там, хоча переважно у запасниках, і багато що недоступно широкому загалові. Принаймні, це додає ореолу загадковості.

 Підготувала Христина Шепа,

 для «ПЕРШИЙ.com.ua»

Читайте також: 1,5 млрд доларів – саме стільки за офіційною інформацією втратив туристичний бізнес в Україні з початку пандемії COVID-19. https://pershij.com.ua/vriatuvaty-turystychnu-haluz-na-zakarpatti-iaka-ie-odnoiu-iz-bazovykh-v-stratehii-oblasti-video/ Будьте в курсі з “ПЕРШИЙ.com.ua”– підписуйтесь на наш канал в Telegram, а також сторінку в Instagram