Іван і Ганна Рогачі та Іван Ірлявський – ким були закарпатці, які загинули у Бабиному Яру

Україна і, напевно, весь світ 29 вересня згадує скорботну подію – початок розстрілів у Бабиному Яру. Спершу нацисти розправлялися тільки з євреями, однак згодом на смерть стали приводити всіх, хто впадав у немилість. Серед жертв Бабиного Яру були й уродженці Закарпаття.

Після входу нацистських військ у Київ, 28 вересня 1941 року, по місту вивісили оголошення з наказом усім євреям зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова біля кладовищ.

Оскільки в оголошенні вимагалося брати з собою гроші, документи і білизну, ніхто не міг здогадатися, що євреїв поведуть на розстріл – припускали, що їх збираються загнати у гетто. Люди виконали наказ. Тільки за перший день нацисти розстріляли близько 22 тисяч осіб, за два дні – 33 771 людину.  Це була одна з наймасштабніших акцій знищення мирного населення за весь час Другої світової. У 2021 році минає рівно 80 років від тих страшних подій. Розстріл київських євреїв припав на переддень юдейського свята Йом-Кіпур.

Окрім євреїв, у Бабиному Яру знайшли могилу роми і караїми, а також партизани та члени підпілля всіх політичних забарвлень. Розстріли на цьому місці тривали з 1941 по 1943 рік. Різні джерела говорять про 90-150 тисяч жертв. У їх числі опинилися і закарпатці, яких доля у той період занесла до Києва – Іван Ірлявський та Іван Рогач разом з сестрою Ганною. Всі вони були сподвижниками Карпатської України.

Писар Карпатської Січі

Уродженця Великого Березного Івана Рогача і його сестру Ганну розстріляли в Бабиному Яру у 1942 році. На той момент Івану минуло 27 років. Повчившись у Мукачівській торгівельній академії і Львівській Богословській академії, він не пішов ані комерційною, ані духовною стежкою, ані отримав докторський ступінь, а включився до боротьби за автономію Карпатської України, ставши прибічником Августина Волошина.

«Волошин великий чоловік, хоч і не доктор і більше зробив для нас, як 10 докторів. Передовсім свідома праця, а потім всякі почесті й гонори», – писав Рогач у 1937 році. 

У 1938-му Іван Рогач був редактором щоденного видання «Нова свобода». Того ж року пройшов політичний конгрес, скликаний Першою Центральною Руською Народною Радою. Головував Августин Волошин, а Іван Рогач увійшов до президії. На цьому конгресі утворили оборонну організацію, яка пізніше отримала назву Карпатська Січ. Іван Рогач став її військовим писарем. Також сучасники відзначали його як натхненного оратора, називаючи «найвидатнішим речником Карпатської України».

Після поразки ненадовго незалежної Карпатської України у нерівній війні з Угорщиною Рогач опинився на Пряшівщині, де намагався організувати видання для селян, проте йому спершу відмовили у праві друкувати газету, а потім взагалі заборонили перебувати у Словаччині. Тоді він переїхав на схід, до Львова, а після відступу більшовиків з Києва рушив аж туди. У Києві продовжив займатись редакторською діяльністю, хоча й скаржився, що умови тяжкі, а харчів не вистачає. Іван Рогач оселився у домі №10 на вулиці Толстого.

На одному з зібрань Рогачу повідомили, що за ним прийшли німці. Попри пораду друзів, він не став тікати через чорний хід, але вийшов через головний.

Ось що згадував Юрій Степовий:

«Лютий 1942 року, до камери сірого будинку по вулиці Володимира впускають три собаки, а слідом за ними, ледве пересуваючи ноги, заходить І. Рогач. Під очима синці, обличчя опухле, губи потріскані, убрання пом’яте… Але все ж і в цій ситуації він тримався достойно. На всі запитання і закиди суворого слідчого твердив своє незмінне: «Ні!».

Слідчий нервувався і кричав, а потім вигукнув якесь слово і вовчури вмить накинулись на І. Рогача. Свистіли гестапівські нагаї в повітрі, сердито гавкали і грізно гарчали вовчури, шматуючи свою жертву. Зрештою все стихло. Дужі гестапівці поволокли непритомного в’язня по цементних сходах».

18 лютого 1942 року в’язня камери №

29 Івана Рогача разом з сестрою та однодумницею Ганною розстріляли у Бабиному Яру.

Поет з-за Карпат

Через кілька днів, 21 лютого, на розстріл повели Івана Ірлявського – колегу Рогача за редакторською роботою та секретаря Спілки українських письменників. Поет і журналіст мав всього 23 роки. Цей інший Іван був уродженцем села Ірлява, на честь якого і взяв собі псевдонім – справжнє прізвище його було Рошко.

Не так давно, у 1937 році, він закінчив навчання у Мукачівській торговельній академії, після чого влаштувався службовцем Підкарпатського банку в Ужгороді. Тут хтось інший і зупинився б, здобуваючи ще більше фахових знань, далі просуваючись кар’єрними сходами, примножуючи заощадження і насолоджуючись ситим життям. Але, очевидно, за покликанням Іван з Ірляви не був банкіром. Наступні буремні події змінили його долю.

Коли у 1938 році Підкарпатська Русь отримала автономію, він став одним з апологетів цієї ідеї в Ужгороді, а пізніше, коли столицю перенесли до Хуста, приєднався до військового спротиву. Після поразки Карпатської України Іван емігрував у Югославію, а потім дістався Праги, де приєднався до так званої «празької групи» поетів та був складачем і коректором у друкарні. Там, у Празі, вийшли друком поетичні збірки Івана Ірлявського – «Голос Срібної Землі», «Моя весна», «Вересень», «Брості».

У 1941 році Рошко-Ірлявський приїхав до Києва, де включився у мистецьке життя, зробившись редактором двотижневика «Література і мистецтво». 9 лютого 1942 року його заарештувало гестапо. Знову побачити свою Срібну Землю йому не судилося – менш ніж за два тижні його короткий шлях обірвався в Бабиному Яру, урочищі смерті, назва якого донині наганяє жах. 

І не так важливо, хто ким був за життя, яку релігію чи ідеологію сповідував – на краю братської могили усіх зрівняв страхітливий конвеєр убивств, існування якого ніщо не зможе виправдати.