День студента і річниця «Оксамитової революції» у Чехословаччині: як пов’язані між собою дві дати та що 17 листопада відзначають чехи

«Оксамитова революція» розпочалася зі студентської демонстрації у Празі 17 листопада 1989 року. Врешті-решт, комуністичний уряд Чехословаччини подав у відставку.

Втім, вільнолюбивий дух у середовищі празького студентства жив набагато раніше.

За 50 років до «Оксамитової революції» мешканці чеської столиці вийшли протестувати проти іншого режиму – нацистського. Під час демонстрації 28 жовтня 1939 року вистрілом у живіт був поранений студент медичного факультету Карлового університету Ян Оплетал. Постраждалого одразу відвезли до його almamater, у факультетську лікарню на Карловій площі, де його прооперував один з професорів. Стан після операції оцінювали як обнадійливий, проте на п’ятий або шостий день  почався перитоніт, і хлопець помер.

Похорон Яна Оплетала переріс у чергову антинацистську демонстрацію. У Альбертові, празькому кварталі неподалік Вишеградського цвинтаря, зібралося близько 10 тисяч людей. 

Окупанти відчули, що запахло смаленим, і на тлі студентських виступів рейхспротектор Богемії та Моравії Константін фон Нойрат наказав закрити всі чеські вищі навчальні заклади. Понад 1200 студентів відправили у концтабір Заксенхаузен. Ще дев’ятеро активістів студентських організацій були одразу засуджені до смертної кари. Їх стратили 17 листопада. 

Вже у 1941 році 17 листопада оголосили Міжнародним Днем студента – в пам’ять про загиблих чеських спудеїв, які не хотіли миритися з нацизмом. 

Якщо знати витоки цього свята, воно не буде приводом для вечірки – і для чехів таки не стало.

Коли празька молодь вийшла на вулицю у 1989 році, вона збиралася згадати про закриття чеських університетів і вшанувати жертв подій 50-річної давнини. Локацію обрали ту саму – Альбертов. Мітинг був санкціонований – заборонити згадувати про зло, яке чинили нацисти, комуністи не могли.

Втім, це зібрання не стало просто відлунням минулого – воно дивилося у майбутнє. Організатори розповсюджували між учасниками листівки «Візьміть з собою квітку». У них були такі рядки:

«Ми не хочемо лише благоговійно згадувати трагічні події тих часів, але хочемо активно зголоситися до ідеалів свободи і правди, за які їхні учасники пожертвували свої життя. Бо й сьогодні ці ідеали перебувають під серйозною загрозою, і ми не хочемо осоромити своїх колег по вищих навчальних закладах, які 50 років тому відважно виступили».

Владімір Ганзел, учасник подій 17 листопада 1989 року, запам’ятав полум’яну промову, з якою виступив студент Мартін Кліма: 

«Тоді не сумнівалися, що рабство гірше, ніж смерть! І що потрібно боротися за свободу, і без неї не можна жити! […] Захист свободи, основного виміру людського життя, захист національної гідності – ось послання студентських демонстрацій з початку нацистської окупації. […] Нам ідеться про сьогодення, а тим більше про майбутнє».

Юрба у відповідь почала скандувати: 

«Свобода, свобода, свобода!»

Мовчанням вшанували пам’ять не тільки чеських студентів, страчених 50 років тому, але й  китайських, вбитих влітку того самого 1989-го під час розгону демонстрації на площі Тяньаньмень у Пекіні.

Лунало гасло «Якеш, геть!» – йшлося про Мілоша Якеша, генерального секретаря Комуністичної партії Чехословаччини.

Яромір Штєтіна, який брав участь у демонстрації того дня, згадував: 

«Ми йшли біля Національного театру, й там у руках людей з’явилися транспаранти з гаслами проти режиму. Коли студенти проходили центром Праги, їх атакував спецпідрозділ поліції. Всіх учасників акції дуже сильно побили. На асфальті була кров. Це стало останнім поштовхом, і народ вийшов на вулиці міст у Чехії та Словаччині».

Після розгону мітингу Прагою почали ширитися чутки, ніби одного зі студентів-демонстрантів вбили. Це виявилося дезінформацією, але допоки все з’ясувалося і консьєржку студентського гуртожитку Драгоміру Дражську, яка першою розповсюдила цю новину, затримали, звістка встигла вийти в ефір радіо «Вільна Європа» і підігріти народний гнів.

20 листопада відбулося позачергове засідання урядів Чехословаччини, Чехії та Словаччини. Прем’єр Ладіслав Адамец, який був схильний до переговорів з протестувальниками, запропонував визнати дії під час розгону демонстрації 17 листопада неадекватними, однак на його пропозицію не пристали. На Вацлавську площу у Празі прийшли 200 тисяч людей, які слухали представників Громадського форуму – організації, опозиційної до Чехословацької комуністичної партії. Очолював Громадський форум Вацлав Гавел, майбутній останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії. Він виступав з балкону видавництва «Мелантріх».

Багатотисячні демонстрації і страйки прокотилися по всій країні. 24 листопада генсек Мілош Якеш разом з усіма членами ЦК КПЧ подав у відставку, а президент Густав Гусак зробив те саме на початку грудня.

Новим президентом Чехословаччини 29 грудня обрали Вацлава Гавела. 

У липні 1992 року словацький парламент ухвалив Декларацію про суверенітет, і після тривалих переговорів керівні органи двох республік мирно дійшли згоди, що з 1 січня 1993 року двоєдина Чехословаччина розділиться на незалежні Чехію і Словаччину.

Хоча країни стали окремими, у обох 17 листопада відзначають спільне державне свято – День боротьби за свободу і демократію.